Про Шмідта (2002)

Шістдесят шість років — вік, коли здається, що все життя вже прожите, але насправді воно лише починає тріщати по швах. Уоррен, колишній актуарій, який звик усе прораховувати, раптом виявляється перед головною невідомістю — порожнечею після пенсії. Його проводжають із банкетною пишнотою, але він уже не чує оплесків — лише гул власних сумнівів. Дружина дратує дрібницями, донька обирає не того чоловіка, а минуле, здавалося б, стабільне, розсипається на порох. Єдиною ниткою, що тримає його на краю, стає лист до далекого африканського хлопчика — сироти, який ніколи не дізнається, скільки болю він поглинає своїм мовчанням. Уоррен виливає на папір усе: злість, жаль, ніжність і безсилля. Але коли останній рядок написано, перед ним постає питання, страшніше за будь-яку цифру: чи здатен він почути відповідь не лише з Танзанії, а й від власного серця, яке він так довго тримав під замком?